Все, кєд придут велькы свята, як тераз тота Велия, старый Хома чує якысий неспокій. Сам себе старат ся оправдати – што тому причына. Старіст? Хворота? Жена? Діти? Світ? Хто зна. Быти може і вшытко враз, бо заправды видит ся му, же то гнеска ани діти не такы як колиси были, ани жена веце не жена – як колиси была, а вшытко тото през терашній порядок во світі. Аж здає ся му, же то і сама природа не така, як была колиси. Гей, як і тота Велия. Кєд він был дітином, ани не памятат жебы тото велькє свято діточой радости было без снігу. А тераз, за остатні рокы, кєд не болото, та скорчавіла суха земля, а снігу ани на лік. І як то – же ани його дівці Марці, ани старій оне не заваджат. Марця уж жена, ма двоє діти, має мужа – ани нашой віры, ани нашой народности, а кєд приде тото свято, она ціле своє товариство уж навчыла же на тот ден треба до діда і бабы піти по співаню. Стара така – яка і была в молодости, на свій спосіб весела. През цілый рік все ю, остатніма часами, штоси болит, заєдно найде выгварку жебы його запрятала до роботы, а пред вель— кыма святами, як кєд бы помолодшала… а все на вшытко має выгварку.

– Чудный ты чловек, Андрию, од даякого часу. Вшытко ти заваджат, дітьом радости не знаш справити, а кєд ся і возмеш до того, та так як бы-с тото робил лем зато же тя хтоси нагварил. Колиси, кєд єс іщы был молодшый, та єс нам уха набивал, і мі і дітьом, же мусиме
ся тримати свойой віры, бо чловек без віры то тріска на воді, котру вода несе кади она хце. Прогварял єс дітьом і мі, же треба любити
наш світ, тримати своі обычаі, бо чловек котрый свого не любит, не годен ани інчых шанувати. Не преставал єс мі вливати до головы, пригваряти мі, лаяти же не наганям діти до молитвы, до утримуваня постів, до роботы в обыстю – бо якы будут з них люде,
кєд не будут такы як мы были, кєд сме дітми были. А тераз вызерат же найбарже бы-с воліл кєд бы ту нихто не приходил, нихто не
заваджал.

Так йому його Марта клепле, бо она його старого не розуміє. Обвинят го за тото, в чым він не винуватый. Хтіл він і хце і тераз – і дітьом радіст зробити, і тримати ся своіх обычаів. Але хце і тераз так – як то він од своіх родичів приял. Причына його незадоволіня в тым, же і тота його дівка, і сын Миколай, і цілый тот молодый світ судит же має право до якысой слебоды, без обовязків. Видит він то добрі на своіх дітьох. Марця ту на селі, не знатя в ней коли неділя, коли свято. Обыстя полне, вшыткы сут добрі облечены на робітный ден як і на свято. Хто зна ци і были даколи голодны, кєд приходили велькы свята. Дотримуют ся постів тоты, котры не мают што істи, а тоты што мают, не мусят. Так мудрувал і сын і дівка, а тераз, пізрий, лікы якысы мусит пити, ґылтати, бо постити не постила кєд треба было. А приде такє свято як тота Велия, она гварит, же ій іджыня през цілий рік так не смакує як тото што на Велию, ту дома, де ся вродила, де враз тилі рокы тых свят ждали, іх славили. Обычай тот любит, гварит. А чом же товды не тримат того обычаю за цілый рік, як віра наказує, і інче? Тото заваджат і гнеска Хомі. Кєд то не обычай лем, а потреба – жебы ся до безконечности утримувало оне, што в молодости было красне,
товды красне. Але красне товды красным, кєд го можеш порівнати з некрасным. Кєд красне кладеш при красным, годен єс лем порівнати
што красше, а кєд го положыш коло брыдкого, товды і гевсе, што меньше красне, стає ся красным.

Хома ходит по обыстю з тыма думками, по дворі, по колешни і ани ся не збачыт, же то і він, як і жінкы в кухни, робит тото што і они:
опоряджат, рыхтує погарикы, фляшкы з палінком і вином, глядат ніжок до яличкы, котры были деси на поді зложены. І йому, враз з приближаньом ся вечера, приходят на думку спомины з дітиньства. Тераз і він дітина і тоты прирыхтуваня не робит він, але його отец. В кухни не його жена з дівком, але мати зо старшом сестром. Він попри вітци дружыт, призерат ся, стежыт што отец робит і як тото робит. Забыват о голоді, адже тот ден – велькій піст. Мати строга і не даст сой повісти, жебы хоц наймолодшый брат дашто прекусил.

― На вечер! Порядок мусит быти! Нич не задзвонят на пацері, нич ся не повмывате, облечете новы сорочы, новы лахы.

І так мусіло быти. Отец і діти мусіли робити так, як мати розказала. Тераз він, як хлопец, припоминат сой вітця, як входит зо соломом, як ся загакує нич повідат вінчуванку, як ся ім обыдвоім, і вітцю і матери, трясут голосы нич співают „Рождество”. Іщы і тераз чує смак теплого осуха, котрый отец розламує і ділит по фалатку каждому. Іщы і гнеска пахне му рыбка, червенопірка з комперями печена.
Смак сухых сливок, оріха до меду замачаного… Вшытко тото остало в памяти, а він, уж як діти повырастали, прібувал даяк, жебы тоты
обычаі стрясти зо своіх вітцівскых обовязків, та діти не дали. Уж про своє дітиньство не міг ім того заборонити і жаданя іх не сполнити.
Та, што іщы гірше, хоц тыма остатніма роками соломы не вносил, він все, кєд повторює сам акт молитвы пред вечерьом і співу обрядового, йому, як і його вітцю колиси, сылзы вдарят на очы, голос зачынят ся трясти і, кєд бы не было Марты, котра твердшого серця як він, пісня бы остала недоспівана.

В тых хвилькох повторюваня обряду він ся нараз зачынат ганьбити і зашмарювати сам собі же тераз, під старіст, стає ся малодушным, зачынат споневірювати тото, чого ся за сесы своі сімдесят з гором рокы вірно тримал. Не помагат му ани оне оправданя, же тераз
і він, як і його Марта, як і його діти, як конецкінцьом і терашній молодый світ, робит тото вшытко лем про обычай. Старат ся погодити каждого того святого вечера зо своім сумліньом, же хоц лем обычай, хоц неполный, зовнішній, треба підтримувати і хоц лем в тот ден самого себе не зрадити. Він прото і гнеска цілый ден, так як од молодости робил, постит. Він, як і товды коли діти были малы, вымагат жебы ся і днес того притримували, жебы хоц лем того вечера до церкви на саночне пішли коли на єденасту нічну годину дзвоны задзвонят, жебы при вечері вшыткы на час были, жебы хоц лем того вечера было так, як колиси было.

Вечер помалы сідат. Од припецка запах вечері розшырил ся по цілым обыстю. Стіл порыхтуваный, жена і дівка старого преблечы ся кличут.

― Славко де, Марцьо? Діти де? ― не може скрыти незадоволіня старый же його наганяют преблечы ся, а не вшыткы ся зышли.

― Не старай ся, Андрию, придут, придут
― втишат го жена. ― Нич ся ты преблечеш, і они ту. Придут дідови і бабі співати.
― А Миколай, ци і він приде співати аж по вечері? ― не престає жуграти старый. ― Не гварил єм вам вшыткым, же кєд ся уж маме тримати обычаів, так тримайме ся як треба, або не робме з них смішок.
― Нихто не робит смішок, няню, нам мило быти того вечера з вами… може го дашто в роботі стримало. Знате сами, же там де він робит, не свято.
― А він ґамбы не ма? Кєд для них не свято, міг бы ім повісти же для него гей. Кєд бы о тото стоял, та бы ім повіл ― тягне Хома своє, а то і зато, же тот його сын Миколай штораз барже ся му з рук вымыкат. Видит він, не шліпый, докаль ся іщы вчыл, был все порядный хлопец, а од часу як зачал робити, а окреме як ся вернул з войска, стал ся Миколай інчым чловеком. Женити ся не женит, ночами нескоро риходит, а з пінязи што іх заробит, мало до обыстя принесе.
― Андрию, ци ты все іщы маш Миколая за малого хлопця? Не думаш ачий, же він мусит з нами старыма сідити дома, твойого наказуваня слухати?
― Не думам, жено, але думам же порядок в порядным обыстю такій, же кєд сме все іщы на єдным хлібі, кєд ту з нами жыє, та ся в тым обыстю мусит знати.
― Ты, Андрию, як кєд бы-с нароком чекал, стреміл як погубити нам вшыткым радіст того дня, в якым треба было бы нам быти щесливыма, же сме Рождества дочекали, жывы і здравы.

Кєд Марта так оберне бесіду, в котрій ся такой почує готовіст до плачу, Хома змякне і престає жуграти.

Нич ся він преблікал і втишыл дакус, заправды пришол зять Славко з внучатками. Співали дідови і бабі як знали, як іх мати навчыла. Баба сылзы втерала, дарункы скорше порыхтуваны давала. Хома ся зас до свого дітиньства вернул, бо ся му виділо же тоты його внучата прияли тоты дорогы чачка без велькой радости. Думал – як він бы ся радувал, кєбы такы чачка дістал. Аж ся му видит же товды він єдно выспіване яблочко з векшом радістю приял, як тоты двоє внучата дорогы дарункы. Хома і сам вынимат піняз, за котрый бы він товды, кєд бы тілко дістал, цілый маєток купил. А для них то лем папір, котрому ціны не знают; знал він, а дал, бо такій обычай был, же співачом треба радіст дарувати.

Хоц ся Хома дале трудил скрыти свій неспокій, скрыти го не міг. Было то видно по цілым його триманю, по твари, хоц як ся старал жебы домашнім радости не губити. Неспокій ся воєтил найбарже прото, же Миколай на вечерю не пришол, же ся за ним чекало, докаль то не він але Марта тримала – же треба чекати. Зо вшыткых што были за столом лем Славко был як дома. Він і іл зо смаком, він і свекра хвалил же ся обычаів тримат, а свекру – же такы ідла, як она варит, нихто не зна зрыхтувати. Діти мали пред собом полны таніры, але іли тото што выспівали, і ціла вечеря сходила в нагваряню діти, жебы іли тоты добры стравы, што іх мама і баба приготовили. Марці было найважнійше тото, жебы того вечера хоц раз ся наісти так як ся все дома при матери в тот ден іло. Поісти тото, бо заран дома буде зас треба стримувати ся од полного стола. Радіст бабина не была полна, бо знала што мужа грызе. Знала і гнівала ся на него – же одколи го знає, все знал на велькы свята погубити настрій в обыстю, як тераз. Знає она, цілый вечер буде сідил, ледво ся візве, бо ся його слова не шанує. Кєд был молодшый, был іщы гіршый, але од той його твердости і на днес остало дост того, і на тілко – жебы ани ідло до ґамбы не ішло. На зятьове нагваряня, Марця зачала коляды, котры ся в дітиньстві навчыла, але співаня не ішло од серця. Муж і діти знали тілко, кілко ся од ней навчыли. Отец сідил ту лем тілом, а думкы глядали сына Миколая. Іщы дакус та і на саночне задзвонят, а сын покону не послухал, родителів своіх не послухал. Зять уж по десятий раз повтарял – як він свою Марию любит же тримат своі обычаі. В них, гварит, там одкале він родом, такых обычаів ніт, та хыбаль зато він і любит свого свекра як власного вітця, а быти може і барже, а то зато же діти своі навчыл порядку. Марця уж діти хтіла облікати, же підут домів, кєд – дуркла ключка при дверьох, зо двора ся почул спів якысой світской пісні, а по співаню ся могло выйти же співаче підпиты.
― Миколай іде ― рекла стара.
― Не сам ― рюк зять з надійом в голосі.
― Веселы ― рекла сестра.
― Опиты ― рюк коротко Хома.
― Дате ся нам навеселити? ― скричал пред хыжніма дверями сын. Марця пізрила на вітця, пак на матір, але обоє были тихы. Мусіла сама одповісти:
― Даме, даме. Зо двора дале чути было якысой бетярской співанкы, зачатой перше.
― Марто, отвор двері ― прогварил так, же ся того не могло не послухати. Пред отвореныма дверми веселы співаче прібували дале тягнути, кінчыти співанку, але кєд ся Миколайовы очы стрітили з вітцьовыма, мусіл престати і повісти дашто на своє оправданя. Та нич мудре не приходило му до розума. Прогварил розтрачено:
― Мы з товаришом…
― Для тя тот товариш отец, ци я ти отец?
Де єс был до тераз? Знаш коли ся в такій ден як днес приходит?

Хоц Миколай під діяньом алькоголю, вітцьовы слова, так выповіджены, припоминают дітиньство, кєд ся вітцю не сміло спротивити.
Зато і тераз хтіл ся в тій хвили даяк оправдати, але крачал высоко, треба было выбрати одповід, котра бы такой дала вітцю до знаня – же він веце не дітина, слухняча, з котром отец сміє так бесідувати, і то пред товаришом, з котрым ся ту нашол. Замішаня, поняте на веселый спосіб, хтіл схоснувати товариш і прібувал акуратні внести веселіст до той несподіваной пригоды. Прото і превзял Хомів тон і скричал на Миколая:
― Но, чуєш о што тя отец звідує? Де єс был до тераз? ― Хтіл тот веселый паробок повісти сам де были до тераз, але Хома до такых фиґлів на своім обыстю не навык, та хоц ішло ту о чловека котрого ани не знал, одповіл остро і ани кус не мило:
― Ты, хлопче, ід домів і зо свого вітця роб сміхы, нас лиш в спокою. Я ся свого сына звідую і він мі ма одповісти на тото, о што єм го звідал.
Домашні знали старого, але візвати ся осмілила лем Марта. Мати прібувала пригласкати мужа, та рекла приязні:
― Пуст, Андрию, хлопців. Єден для тя сын, а другій – гіст.
― Ани тебе ся нич не звідую, та ся не мішай до нашой бесіды. А кєд єс уж спомла сына і гостя, та знай же Андрий Хома зна порядок, якого не зна тот твій сын і тот його гіст, котрого тіж родиче не навчыли порядку. Гнеска, Марто, не обычайный ден, ден не на вышкыркы. Кєд бы гіст пришол хоц-котрого дня, та і такій опитый, нич бы-м не гварил. Кєд бы тот наш Миколай пришол спитый хоц-котрого дня зо своім товаришом, гнівал бы-м ся і пребачыл, але тото што твій сын гнеска зробил, не можу ани зрозуміти, ани пребачыти.

Тераз і сын зміг ся на слова, жебы выповісти што му уж давно на серци лежало, а аж тераз трафила ся нагода ту пред вшыткыма
і явно повісти:
― Я, отец, веце не дітина, знаш?
― Адже зато ти і гварю тото што ти хцу повісти – же ты уж не дітина і мал бы-с знати якы повинности і якы обовязкы мают тоты, што хцут быти людми.
― Якы обовязкы, якы повинности то я мам? ― звіданя мало быти перекірливе, але оно не прозвучало так.
― Якы? Кєд гвариш же-с уж не дітина, та мусиш уж і сам знати, терезвый ци опитый, же сын не ма высмівати ся зо святости своіх
родичів. А ты з тым своім товаришом такой тото гнеска зробил.

Миколай бы ачий при інчій нагоді попустил, бо не был з тых твердых характерів, на котрых мож каміня толчы, але тераз і алькоголь і товариш были ту свідками, же отец з ним як зо смаркачом бесідує і заміст выречы щыро правду – же не думал насміхувати ся з никого, лем ся му виділо же домашні зрозуміют тото як жарт, же закличут за стіл і же він свого товариша почестує як доброго гостя во своій хыжы – зъіжыл ся. Старый зарвал тоту суєту молодого чловека, котру меньше-веце вшыткы молоды люде в собі носят. Образу чул тым векшом, же він ту з товаришом як даякы винуваты школяре стоят на порогу вітцівской хыжы а нихто іх ґу столу, та не лем ґу столу, але ани до хыжы не кличе. Збісил ся, кров мало не пырсла му з лиц кєд цідил зо себе ідовиты слова:
― Слухай, старый. Плювам я на тоты твоі обовязкы і обычаі. Інчы люде своім дітьом хыжы поставили, обыстя і кышені наполнили, а ты в тій предпотоповій кучы жыєш і міркуєш коли ся ти діти на святу вечерю посходят… Ци обовязкы і законы, котрых ся як пияк плота тримаш тя не заморочыли?!
― Миколай! ― заламала рукы матір, бо не ждала ниґда такых слів од того веселого, змысного, робітного сына.
― Вы, мамо, не пребивайте мі. Домів єм пришол, а вы не смієте за стіл кликати, вітця опомнути же так правдивы вітцьове не
поступуют.
Миколай хтіл іщы штоси речы, але в меджечасі веселый товариш його зрозуміл же є ту некликаным гостьом, та тераз, уж цілком терезво, без тени фиґлів вступил зо словом:
― Слухай вітця свойого і матір свою, а добрі ти буде. ― Домашнім ся вклонил і вырюк:
― Пробачте. ― Обернул ся же піде, але го Миколай спер:
― Діждий, іду і я.
― Миколай, твій дім ту! ― скричала за ним мати, але він, уж на краю подвірце, повіл:
― Был!..
І то было вшытко што повіл. Двері остали іщы отворены, сестра выбігла за братом, мати, кєд бы могла дашто выречы, повіла бы мужови: „Видиш, што-с наробил?”. Але не повіла, жаль не дал бесідувати.
― Не старайте ся, мамо. Выспит ся, роздумат і рано приде. І най му пак отец повіст, іщы раз повіст тото, што му тераз напитому гварил ― так потішал свекра і свекру Славко закля будил діти, котры іщы пред Миколайовым приходом поснули.
― Не приде він веце кєд го не закличеме.
А я го кликал не буду ― гварил уж спокійнійше Хома. А гварил так, бо в сыновых очох прочытал тото, што до того часу вычытати не міг – же його сын заправды давно престал быти дітином.
На столі остало іджыня. Остала в зерні свічка, світити ся нич саночне не прейде. Саночне прешло, ночы в час Рождества долгы, але тота ніч для Хомы і його жены была двараз должша. Чекали свитаня, чекали і єдно і другє, же ся сын явит, хоц і з гіркыма словами. Але Миколай ся не явил.
Вступил на хвильку аж о пару дни, бо треба му было документів і хоцчого – жебы одыйти до роботы за границю. Вітця не было дома, та матери лем гварил, же на Велию і пришли веселы, бо хтіли ім повісти новину, а оно вышла з того інча новіст, котрой він, Миколай, не жадал. Зо заграниці ся озвал сестрі. Писал до ней час од часу, та так і стары знали де сын. Але за тоты два рокы што прешли од його одходу, ани єдного листа не післал він домів. І ани єдного листа не дістал тіж з дому до чуджого краю.

(закінчыня наступит)

з языка бачваньскых Руснаків злемківщыл Петро Мурянка

 

Dodaj komentarz

Twój adres email nie zostanie opublikowany. Wymagane pola są oznaczone *